Гумор у житті українців

9 кумедних гуморесок, в яких українці можуть упізнати себе

Українські реалії та менталітет – теми не лише для задушевних розмов “в жилетку”. У будь-якій ситуації українець знайде смішинку, що перетворить прикру пригоду на повчальну історію!

Український контент підібрав низку гуморесок від кращих володарів поетичного слова, в яких українець напевне зможе упізнати себе. Або ж принаймні свого ближнього…

Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”

Кум поїсти неабиякий мастак.
Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: — Як з’їдаю твій обід,
Наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,— каже,— був…
Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку — смак і шик!
З нею з’їсти можна власний черевик.—
Раз в неділю ми остались без жінок:
Подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо.
Кум наліво, я направо — плюємо.

— Не зоставили нам їсти, то й нехай…
А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води.
Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій — макогон,
Тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки — красота!
Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем —
Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода.
Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир.
Кум по кухні походжа, як командир.
— Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам
Отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить.
Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин,
Бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна,
А він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так.
Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо.
Кум виделкою, я ложкою — їмо.
Я помалу ремиґаю, кум жує.
— Ну,— цікавиться,— як враження твоє? —
Я показую на пальцях і стогну:
Зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба — не ковтне.
Просить: — Стукни по потилиці мене! —
Я як двину його в шию кулаком!
Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: — А жінкам
Я однаково й понюхати не дам! —
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
Потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув,
Перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан!
Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? —
І надів йому на голову казан…

Степан Олійник, “Йшов автобус на Полтаву”

По білету і по праву
Кожен зручно в крісло сів.
Проти ночі на Полтаву
Курс узяв автобус “Львів”.

І висловлює бабуся
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся,
Розбуди мене в Лубнах!

Не забудь лише, синочку!
— Добре, добре! — той прорік.
Сіла бабка у куточку
І схилилася набік.

Та водій — аж за Лубнами
Спохвативсь, що винуват.
Розвернув машину з нами
І везе стару назад!

Чортихається, не в дусі
(Хоч із власної вини!).
Врешті став і до бабусі:
— Вигружайтеся! Лубни!

А бабуся із куточка:
— Їдь, синок! — рукою мах.—
То казала мені дочка:
«З’їж таблетку — у Лубнах!».

Павло Глазовий, “Про пілюлі й порошки”

Занедужав наш Омелько,

Кілька літ хворів.

Побував у кабінетах

Всяких лікарів.

Порошки й пілюлі всякі

Без кінця ковтав,

Доки висох, як тараня,

Аж зеленим став.

На дослідження недавно

Він в лікарню ліг.

Терапевт його облапав

З голови до ніг.

Всю історію хвороби

Пильно прочитав:

Скільки з’їв пілюль Омелько,

Скільки поковтав.

Прочитав і довго думав:

Дати щось нове –

Порошки якісь, пілюлі?

Чи нехай живе?..

---

Петро Досужний, “Вполював кум гусака”

Повернувся з полювання

Мисливець Кислиця —

З одного боку гусак,

З другого рушниця.

Сам побитий, у синцях,

Ще й дві ґулі має.

— Звідки ти прийшов отак? —

Кум Іван питає.

— З полювання, — відказує

Невдаха-мисливець, —

Вполював от пернатого

Жінці на гостинець!

— А побитий сам чому? —

Іван поспитався. —

Може, тобі цього разу

Лютий звір попався?

— Та не винен тут гусак, —

Кум озвався з гиком, —

Та господар, бач, у нього

Виявився диким.

Аркадій Музичук “Конспірація”

Дідусь з бабусею сидять

Самотньо у хатині,

Про всяке-різне гомонять:

Про гній, зерно і свині…

Бабуся глянула в вікно.

— О, йде Максим до тебе.

— Чого це? Ввечері ж кіно?

— Мабуть, що дуже

треба.

— Він щось несе? —

до баби дід.

— В руках нема нічого.

— Тоді палкий йому

привіт,

Нема мене для нього.

Зайшов сусіда, привітавсь.

— А де ж Василь?

— Немає!

— Я так на нього

сподівавсь,

Піду до Миколая.

— Що, куме, трапилось,

кажіть?

— Зірвав Василь мій графік.

Хотів півлітра з ним

розпить…

— Я тут, Максиме! В шафі!

Петро Ребро “Що для жінки головне”

Джура голить перші вуса,

Що кущаться на губі.

Мріє: — З Січі повернуся —

Жінку виберу собі.

Тільки б знати, —

каже джура, —

Що в цій справі головне?

Щоб була струнка фігура?

Чи обличчя чарівне?

Чи для жінки вкрай важливо,

Щоб уміла шить-варить?

Чи співала? Чи, можливо,

Вміла красно говорить?

— Та не в цьому, хлопче,

діло! —

Чує він од козака. —

Головне, щоб жінка вміла

Прикусити язика!

Віктор Баран “Камера”

Зранку причвалав на ринок

У райцентр Микита —

Треба для велосипеда

Камеру купити.

Удалося те, що треба,

Швидко відшукати,

Зупинився дядько, просить

Товар показати.

Продавець привітно сяє,

Мов троянда майська:

— Камеру? Але яку:

Польську чи китайську?

— Ти про це, —

Микита каже, —

Міг би й не питати,

Наче я ото із нею

Буду розмовляти.

По-чужому я не вмію,

Бо приїхав із села.

Дай таку, щоб не спускала

І дешевою була!

Олексій Домницький «Золоте весілля»

В діда Гната у сім’ї

Визначна подія —

Півстоліття вже у шлюбі

Він й баба Надія.

Поз’їжджалась дітвора,

Правнуки, онуки.

Зайшов сільський голова,

Щоб потиснуть руки.

Завітали всі сусіди,

Родичі, знайомі,

Журналісти із видання

«Село на підйомі».

Добрих слів наговорили,

Щось й подарували,

Довгих років «молодятам»

Щиро побажали.

Під кінець вже журналісти

До баби звернулись:

«Ви б за діда знов… якби

Роки повернулись?»

«За оцього? Та ви що?!

Бузувір, та й годі.

Та не знайдете такого

Більше у природі!

Ходить, бурчить, чіпляється,

Все йому не смачно.

А на мене ж задивлялись

Хлопці кращі значно.

Із ним молодість моя

Так хутенько збігла…

Я б за нього не пішла…

Я б за ним побігла.

Олексій Домницький «Європейський вибір»

Нікудишній в діда Гната

В телевізорі сигнал:

Скрізь сніжить —

і перший, й другий,

І дванадцятий канал.

Вник синок й привіз із міста

Для супутника комплект —

Й нині в діда вся Європа

І в селі авторитет…

Якось він дививсь програму

На каналі RTV,

Й око вжалила реклама,

І вхопила за живе:

Кажуть, мов,

якщо із струмом

У вас вдома тарарам,

То недбалий постачальник,

Глядачі, дістався вам.

Не кладіть у довгий ящик,

Враз заяву напишіть

І його, собі ж на краще,

На достойного змініть.

«А і правда!» — дід подумав,

Якщо вітер чи дощить,

Або струму в нас немає,

Або лампа лиш блищить.

І хвилини не вагався,

Взяв у руки олівець

Й в райенерго власноручно

Надіслав він папірець —

Мов, не хочу, відмовляюсь,

Надто довго я мовчав,

Хочу, щоб мені хтось інший

Струм до хати постачав.

Вже за день чи два із міста

Авто гарне приліта:

— Оце, діду, — запитали, —

Ви прислали нам листа?

— Я, — говорить дід відверто, —

Хочу кращого знайти!

— То й шукайте! — кинув майстер

І відрізав всі дроти.

Куди дід не кидавсь потім,

Не доводив склад біди,

Що в Європі все це можна,

А ми ж прагнемо туди.

Візаві лиш насміхались:

— Як невгодне наше вам,

Забирайте ваші лахи

Й поселяйтесь, діду, там.