Різдво Христове належить до великих
християнських, так званих дванадесятих свят, які церква визначає особливо
урочисто. За біблійними свідченнями цього дня народився Син Божий — Ісус
Христос, якому люди поклоняються вже не одне тисячоліття. В Україні Різдво
називають ще Колядою або Корочуном.
Історична наука вважає, що Різдво запозичено
християнами з язичних культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження
богів — давньоєгипетського Осіріса, давногрецького Діоніса, давньоіранського
Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня — початок січня, в дні
зимового сонцестояння, «повороту до весни».
У процесі свого становлення християнська
церква поступово витісняла давні свята. Спочатку 6 січня було потрійним святом
народження, хрещення й богоявлення Христа. У ІV столітті 25 грудня стали
відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявлення. І лише наступного
століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність в
святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони
користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7
січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква — 25 грудня за новим
стилем.
У Х столітті християнство було запроваджено на
Русі й відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої
культури. Разом із вірою Христовою в Україні та за її межами набули поширення
такі народні традиції, як колядування та щедрування. Коляда — це гімн Христу,
оспівування його народження. У щедрівках славлять природу, закликають весну.
Першими оповісниками народження Христа у
давнину були діти та підлітки, які обходили ватагою багаті й бідні оселі,
співаючи колядки та щедрівки. І в кожній хаті світлішало, людям ставало легше
на душі. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували їм яблуками,
горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим
для її господарів буде Новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчаки: дівчатка
у різдвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі
свята першими мають з’являтися представники чоловічої статі.
Різдву, за церковним статутом, передував
чотири тижневий піст. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили,
прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття
оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою.Тут
ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи
пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни,
примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю. З
давніх-давен помітили: у який день приходить Різдво, у такий же день слід
починати збір врожаю. Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній
визначали майбутній врожай.
Переддень Різдва — Святвечер (або Багата кутя)
починався з появою на небі першої зірки. У цей день піст був особливо суворим.
Крім куті на столі обов’язково стояли 12 страв: грибні, ягодні, пиріжки з квасолею
чи капустою, смажена риба, борщ з рибою і грибами та ін. Першою починали їсти
кутю — найголовнішу обрядову їжу, неодмінний символ різдвяно-новорічних свят.
Далі годилося скуштувати всіх страв, запиваючи їх узваром. Під час вечері
батько виходив з кутею на двір і кликав: «Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти.
Якщо не хочеш, то не йди. Не морозь ні ягняток, ні поросяток, ні теляток». У
такий спосіб задобрювали сили природи, щоб майбутній врожай був гарним. Кутю
також кидали в криницю або річку, щоб не було посухи.
Посуд од пісних страв ретельно мили, оскільки
наступна їжа вже мала бути скоромною. Починалося різдвяне розговіння.
Неодмінними пригощаннями на святковому столі була свіжина: ковбаси, окорок,
тушковане або смажене м’ясо, холодець, інші традиційні українські страви.
Завершивши обрядову трапезу, діти після
спочинку розносили гостинці своїм родичам. Ті з нетерпінням чекали бажаних
гостей. Нарешті з’їжджалася уся родина й сідала за святковий обід, який тривав
допізна. Ніхто із присутніх не згадував сумних історій, бо це трапезування мало
«очистити всіх од скверни і об’єднати злагодою та любов’ю».
Надвечір село знову оживало — починалося
масове колядування. У різних регіонах воно проводилося по різному: на Покутті
колядували ще напередодні Різдва, на Лівобережжі — першого дня, а на Поділлі —
водили ватаги лише другого дня свят. Готувалися до цього заздалегідь —
виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика.
Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана —
хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім
того він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг
колядницьких ватаг — білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи,
хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону розрізнялися
своїм кількісним складом і обрядовими персонажами. Обходячи оселі, колядники
піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх
дітей, бажаючи всім щастя й здоров’я на многії літа. Відомі класичні колядки
«Нова радість стала», «Ой, новина в нас, новина».
Особливо радісним було Різдво для дітей.
Ватаги хлопчаків ходили по хатах з вертепом — маленьким ящиком, обклеєним
кольоровим папером, де за допомогою ляльок, закріплених на осі, розігрувалися
вистави, що складалися з двох частин. Одна частина була пов’язана з народженням
Христа і біблійними персонажами; друга, світська, включала до свого сюжету
житейські історії про Добро і Зло. У нас, особливо в Східній Україні, мистецтво
вертепу поступово забувалося, бо, як і інші народні традиції зазнавало гоніння.
Але зараз воно відроджується.
Наступний за Різдвом день — свято Богородиці.
Особливо шанували його жінки, оскільки воно пов’язано з Божою Матір’ю. Було за
звичай у цей день відвідувати жінок, які приймають роди, а також справляти
обіди та панахиди по померлих.
Завершується друге тисячоліття від Різдва
Христового. Повалені за цей час великі і могутні імперії, зникли стародавні
язичні вірування. Але вертеп (печера), де народився Христос, зберігся таким
самим, як був у момент Божественного втілення. Знаменно те, що Віфлеємський
храм Різдва над вертепом, споруджений у 330-му році, є нині єдиним в світі, де
богослужіння здійснюється ось уже шістнадцять віків. Це найдавніша церква з
усіх, що збереглися.
Різдво Христове — це свято любові. Любов,
котру принесло на землю Різдво, зобов’язує нас до внутрішнього відродження, до
оновлення усього сущого: людини, сім’ї, нації, держави, всесвіту. Різдво Христове
закликає нас шанувати всі творіння Божі, зберігати природу — ріки, поля, ліси,
тваринний світ, охороняти їх від винищення й забруднення.
Немає коментарів :
Дописати коментар